"32-й - 33-й -
жахи селянства України"
( п о е м а )
Світлій пам'яті зумисне заморених голодом,
безвинно убієнних в жахливі 1932-33-й рр.
сільських трударів України
"Півфунта тюльки і проса пів торбинки"
Годувала тітка Фрося
Хлопчика Миколку.
Наварила каші з проса,
Начистила тюльки.
І промовила: - Дитинко,
Ми майже багаті,
Маєм проса півторбинки
Та ще й теплу хату.
Вчора мені Божа сила
Такий сон наснила:
- Як була я ще дівчатком, то до діда Сила
На святвечір, на Різдво, вечерю носила.
А дід Сила, душа щира,
Дав мені гостинець:
Не ковбаски, і не сиру -
Золотий червінець.
Я червінця на удачу та щасливу долю
Заховала у шпаринці нашої стодоли.
А роки собі летіли журавлями в ірій.
Всяко було: знали щастя, але знали й біди.
Аж допоки нам на шию не всілись комбіди*.
Відібрали все, що мали ми, горбом нажите,
Коней, воза, воли, рало, пшеницю і жито.
Твоїх, сину, тата й маму забрали за віру,
Та й відправили з села десь аж до Сибіру.
Старші братики й сестричка з голоду попухли,
А тебе я підібрала в СОЗі,*
біля кухні.
І хоч їжі я не мала,
Та не стало сили
На смерть тебе покинути,
Принесла…
Й зомліла.
А тут сон отой наснився
Про Різдво й гостинця.
Піднялася, почвалала,
Та й знайшла червінця.
У стодолі,* у шпаринці * лежав, як новенький.
Взяла його, та й хутенько до крамаря Сеньки.
Обміняла золотого на півфунта тюльки,
На коробку сірників, проса півторбинки.
Ось тепер і заживемо у моїй хатинці…"
Та й зажили, не померли,
Хоча і не ситі.
Більше схожі на скелети.
Дотягли до літа…
А скільки тих, хто не дотяг?
Мільйони
Штабелями -
В ями,
Без трун і без причастя:
Що там Соловки,
Гулаг,
І "чорні дошки"* в селах замість брами.
Ті "чорні дошки" - вісники смертей.
Який диявол - комісар придумав.
Це ж треба так ненавидіть людей,
Щоби мільйони віддавати смерті й глуму!
- А що ж народ?
- Мовчить та мре.
- А де ж поводирі?
- Пішли у вічність.
- А ті, що залишилися живі?
- З переляку втекли у "заграниччя".
Райком закритий! Всі на хлібозаготівлі!
На дверях крейдою, без підпису, слова.
Гуляє голод з смертю на селі "весілля".
В райкомівців з комбідами - "жнива ".
Такі жнива, не приведи Господь,
- Чи ти не бачиш цю наругу?
Чи хочеш виорати смерті плугом,
За вікові гріхи вкраїнський наш народ?
Густа імла пливе селом.
По вулиці повзе, хитається на ямах,
Запряжена одним волом
Безтарка,* повна пухлими мерцями.
За миску баланди наряд
Мерців збирати і вивозити до рову,
Хто ще живий, звичайно, рад
І мисці баланди з полови.
Стоїть хатина край села.
Розбиті вікна, впала стеля,
Розкрита стріха, зняті двері…
А то ж колись була оселя,
Чиясь родина там жила.
В зимові, тихі вечори
Сім'я збиралась в теплій хаті.
Вони до пізньої пори
Розмови про своє вели,
А десь вже кучкувались таті.*
Ті таті малювали плани,
Як відібрати в трударів
Все до однісінького грану*, -
Не тільки збіжжя, а й корів,
Волів, коней, овець, свиней,
Що там худобу?
Підмели
Останню моркву й картоплину.
Черствий кавалок сиру -
Й той забрали.
А що господарю лишили?
Путівку за Урал, аж до Сибіру.
- О, Господи, ну дай же сили!
Нам лихоліття пережити!
А як же діти?
О, діти, діти!
Хіба ж ми знали, що породили
Вас в лиху годину
Голодним звірам на поживу,
На смерть, на муки.
Не чутно голосу, не чутно й звуку.
Аж ось - загомоніло.
Гомін, гомін по селу,
Що ж там приключилось?
Мотря донечку малу
Зварила
І з'їла.
Доки Петро, її г'азда,
Заробляв копійку,
Мотря з'їхала із глузду
Ї з'їла Гафійку.
В Кремлі упир - рябий, вусатий,
Віддав наказ понищити селянство,
Найперш вкраїнське. Виконати страту
Голодомором,
Щоби не пручались.
А тих, хто виживе, - у рабство,
Загнати у колгоспи, бо заїлись,
Не хочуть віддавати хліб державі
Задурно.
Бачиш, вимагають гроші,
Хто дав таке їм право, хто в державі править?
Кого повинні в цій країні славить ?
Я покажу! Я дам свою їм "милість"!
Ти бач, які "козявки", воші!
Ніхто не винуватий, самі напросились
На диктатуру пролетаріату.
Тепер тримайтесь, дам вам плату.
Що дав, то дав, бо ще й до цього часу
У багатьох трясуться з переляку жижки.
А ще коли хтось скаже:
-Дав би чосу
Вам товариш Сталін! - І забігають мурашки
По тілу.
Невже такої влади у сімнадцятім хотіли?
В холодному, дірявому вагоні
Народу - як в телячому загоні.
Натоптано озвіреним конвоєм,
Бо для конвою люди стали гноєм.
- То ж куркулі, а куркулі - не люди.
Чим менше їх на світі буде,
Тим менше буде нам оруди.
Стріляти їх без слідства, суду.
- Експлуататори, глитаяча порода!
- Ти чув, Трохиме, вороги народу
Ми стали, бо заброди
Прийшли на наші землі й води,
А ми їм стали на заваді,
Проклятим гадам.
Отак, мій брате!
От я, наприклад, мав лиш одного коня,
Та й той старий, аж порохня
Із нього сипалась. Комбіди
Із стайні вивели - О, люде! -
І до СОЗу повели.
А він, біля воріт садиби впав на ноги,
Передні ноги й голова упали на дорогу,
Круп у дворі. Мені комбід промовив так:
- Як витягнем на вулицю коня, то ти бідняк,
А як не зможемо - залишиться у тебе ця здохляка,
Тоді одне тобі звання: "проклятий куркуляка",
І путь твоя одна - на Соловки.
І хоч ти кум мені, та не подам тобі руки.
Не витягли.
-А я, Микито, мав десяток вуликів стареньких.
Вони мені дісталися від тата й неньки.
І меду з тих сімей було, як кіт наплакав,
Та все ж позаздрила якась собака,
Забрали вулики в артіль.
Мене ж з сім'єю у мороз, у заметіль
Із хати кишнули, у чім були,
І до вагону відвели.
Ось тут тепер. Який же я куркуль?
Знедолений народ, знесилена земля,
Лиш плодяться манкурти*, наче тля,
Зростають яничари* - комісари ,
У диких заростях анчару*,
І нищать корені селянської породи.
А хто ж ростити буде хліб?
Хто буде землю обробляти?
Хто буде Україну піднімати?
Нема кому. От тільки що зростає,
як отруйний гриб,
Вселенська ненависть до рідного народу,
З понеділка до неділі
Сипле сніг, сипле сніг,
Заметілі, заметілі, -
Ні стежинок, ні доріг.
У зимовому полоні,
У холодній хаті
Ні спасіння, ні заслону.
Як тут виживати?
- Дядьку, дайте бурячка,
А чи картоплинку, -
Просить в Григора Крачка
Маленька Галинка.
- Де ж бо взяти? Пусто в хаті.
Моя ти, дитино,
Якщо зможеш розжувати
Коржик з кураїни,*
Бери їж.:
Тепер це хліб
Дітей України.
Весна, росте зелена лобода,
Росте пирій, щириця,
Хто вижив, тим біда вже - не біда,
І варять із трави зелений борщ в кабиці*
Мотронівка, Млинок, Діденкове, Сосниця,
Мишурин Ріг, Дніпровокам'янка, Кислиця,
Томаківка, Андріївка, Попівка,
Мар'янівка, Михайлівка, Шульгівка,
Заріччя, Лихівка, Зелене, Самоткань,
Івашкове, Золотарівка, Домоткань,
Велика Кушківка, Тарасівка, Підлужжя,
Дубове, Плоске, Троїцьке, Калужино…
Не вистачить паперу села всі порахувати,
Де пусткою лишилися стояти мертві хати.
Отак було колись. Страшні були часи.
Хто те зазнав, - уже немає на цім світі.
Але я пам'ятаю їх стражденні голоси,
І ті жахи, що довелось їм пережити.
27.11.2007 - 05.07.2008р.р.
* - комбіди (комітети бідноти) - (народне); вони ж комнезами (комітети незаможників,
що створювалися на селі з голоти; залучалися до створення колгоспів, комун, СОЗів).
- СОЗ ( народне) - спільна обробка землі, майже те ж саме, що колгосп, комуна;
- стодола - будівля для зберігання снопів, сіна, полови, а також молотьби, віяння,
і таке інше; клуня;
- шпаринка - вузький довгастий отвір, щілина;
- "чорні дошки" - ставили при в'їзді до сіл, які не виконували план хлібозаготівель,
і в такі села заборонялося завозити продукти харчування. Люди в цих селах були
приречені на вимирання;
-безтарка - віз з високими бортами, пристосований для перевезення
сільськогосподарських продуктів без тари;
- тать - злодій, грабіжник;
- гран - 0,62 грама;
- газда - господар;
- манкурт - людина, що забула минуле, відмовилась від національних традицій,
втратила моральні орієнтири, цінності;
-яничар - у султанській Туреччині солдат регулярної піхоти, створеної в 14 ст. з військовополонених, а також з християн, обернених в мусульманство;
-анчар - дерево або чагарник родини шовковицевих, що містить отруйні алкалоїди;
кураїна (курай) - трав'яниста степова рослина групи перекотиполе ( в голодомор
збирали зерна кураю і пекли коржики);
-кабиця - відкрита літня кухня, піч у дворі або садку, яма, де вміщують казан,
під яким розкладають вогнище; казан, вмурований в піч.
